Культурні практики пам’яті у сучасному суспільстві в контексті репрезентації та трансформації колективної пам’яті

Анотація

Мета статті полягає у з’ясуванні характеру еволюції комеморативних підходів у вітчизняному інформаційному полі під час Війни за Незалежність України та окреслити шляхи гармонізації професійних журналістських стандартів із запитами суспільства на екологічне вшанування трагічних подій.

При підготовці статті застосовано комплекс загальнонаукових і спеціальних підходів, зокрема системний і медіатичний аналіз, структурно-функціональний метод, компаративістику, інструменти етичної та контент-рефлексії для оцінки цифрових і документальних форматів збереження колективного досвіду в умовах екзистенційної війни та суттєвих зсувів у усвідомленні ідентичності.

Наукова новизна полягає в упровадженні концептуального розмежування між ефемерними цифровими симулякрами скорботи й інституціоналізованими формами довготривалої пам’яті. Обґрунтовано необхідність запровадження принципів рефлексивної емпатії та заборони шок-контенту задля уникнення ретравматизації родин у глобалізованому алгоритмічному середовищі.

Доведено, що якісна меморіалізація потребує відмови від емоційного надриву та сенсаційності на користь системного супроводу і захисту приватності постраждалих. Це виводить суспільний дискурс жалоби на якісно новий рівень солідарності та гуманності, що вкрай важливо для суспільства, яке у кривавій й довготривалій війні викристалізовує власну суб’єктність. Визначено, що перехід від ефемерних онлайн-істерик до стійких інституційних практик формує надійний захисний бар’єр проти руйнівного впливу інформаційних маніпуляцій та організованої амнезії.

Медіа важливо створювати внутрішні етичні кодекси із чіткою забороною на використання деструктивного візуального контенту, запроваджувати правило попередньої верифікації архівних світлин із родинами полеглих, переорієнтувати стрічки новин з одномоментних емоційних спалахів на аналітичні матеріали й довготривалі освітні проєкти.