Російський фактор у зовнішній політиці Туреччини щодо України на першому етапі російсько-української війни (2014-2021 рр.)

Анотація

У статті проаналізовано історичний вплив Росії на зовнішню політику Турецької Республіки та українсько-турецьких стосунків упродовж 2014-2021 рр. – першого етапу новітньої військової інтервенції Росії в Україні, що спричинила до вагомих змін у системі міжнародних відносин, економіки та безпеки на регіональному і глобальному рівнях. Враховано історичний досвід комунікації України та Туреччини як регіональних центрів впливу, а також взаємодії Туреччини та Росії у регіоні.

Зазначено, що на початку 21 ст. Росія та Туреччина, як історично дві конкурентні сили в Чорноморському регіоні, почали шукати нові форми взаємодії та кооперації, в основі якої лежать енергетичні інтереси постачання російського газу і нафти до Європи та на Близький Схід через територію Туреччини. Цьому сприяли зміни зовнішньої політики Туреччини у другій половині 2010-х рр., яка полягала у поступовому дистанціюванні від Заходу та спробі досягнути стратегічної автономії, при цьому залишаючись членом НАТО. Ці пошуки призвели до формування енергетичної залежності Туреччини від російських енергоносіїв і відповідно більш проросійської політики турецького керівництва.

Історично складні взаємини у трикутнику Туреччина – Росія – Україна особливо загострилися у 2014 р. після російської анексії Криму. Встановлено, що турецька політика зовнішньополітичного балансування спричиняла як певні загрози, так і можливості для українсько-турецьких відносин. Туреччина своєю активною торговельно-економічною й енергетичною співпрацею з Росією в умовах першого етапу сучасної російсько-української війни фактично сприяла подальшому зміцненню російського путінського режиму та економічного підґрунтя його військового потенціалу, який згодом сповна був використаний в умовах повномасштабної війни проти України. Водночас балансування турецької зовнішньої політики між Заходом і Сходом дало можливість започаткувати та розвивати українсько-турецьку військово-технічну кооперацію, гуманітарні контакти, розширити економічну співпрацю, а також використовувати можливості офіційної Анкари як посередника між сторонами конфлікту в Україні та майданчика для мирних переговорів.