Старожитності Лукомор'я

Античний керамічний імпорт у поселенських комплексах Дніпровського Лівобережжя архаїчного та ранньокласичного часу: порівняльний аналіз

Андрій Свиридов — 2026-08-31

У статті розглянуто проблему античного керамічного імпорту на поселенських пам’ятках Дніпровського Лівобережного лісостепу архаїчного та ранньокласичного часу в контексті розвитку контактів місцевого населення з античними центрами Північного Надчорномор’я.

Метою дослідження є узагальнення й аналіз наявних археологічних даних, визначення основних закономірностей територіального поширення імпортної кераміки та окреслення особливостей греко-варварських контактів у регіоні.

Проаналізовано основні етапи вивчення проблеми та стан джерельної бази, яка залишається нерівномірною за окремими пам’ятками. Особливу увагу приділено пам’яткам басейнів Сули, Псла, Ворскли та Сейму, зокрема Більському, Басівському та Книшівському городищам, а також поселенню Лихачівка.

Залучення матеріалів Правобережного лісостепу дозволило провести порівняння особливостей поширення античної продукції по обидва боки Дніпра. Встановлено, що античний керамічний імпорт на Лівобережжі поширений нерівномірно. Найбільша концентрація пам’яток із античними матеріалами припадає на басейн Ворскли, де нині відомо десять таких пам’яток. У басейнах Сули та Псла також зафіксовано античні матеріали, тоді як для Посейм’я характерні поодинокі знахідки, що свідчать про менш інтенсивний характер контактів. Особливе значення має Більське городище, яке, ймовірно, виконувало роль осередку накопичення, перерозподілу та поширення імпортної продукції в межах Ворсклинського мікрорегіону. Перспективними для дослідження є також Басівське та Книшівське городища, джерельна база яких може дати перспективи на вирішення низки проблебних питань. Хронологічний аналіз показує, що основна маса відомого імпортного матеріалу датується другою половиною 6-5 ст. до н.е., тоді як достовірні знахідки 7 ст. до н.е. на Лівобережжі залишаються поодинокими або практично відсутніми. Найраніші переконливі матеріали тяжіють до другої половини 6 ст. до н.е., коли сформувалися провідні античні центри Північного Надчорномор’я та активізувалися контакти з лісостеповим населенням. Порівняння з Правобережним лісостепом засвідчує відмінності не лише в хронології, а й у структурі імпорту: на Правобережжі ширше представлений столовий посуд, тоді як на Лівобережжі переважає амфорна тара. Водночас питання про послідовність надходження різних категорій імпортних виробів потребує подальшого опрацювання.

Отримані результати уточнюють сучасні уявлення про регіональний розподіл античного керамічного імпорту і створюють підґрунтя для переосмислення греко-варварських контактів у Дніпровському Лівобережному лісостепу.

«Вони вже не ми»: обставини розділення Римської імперії наприкінці 4 ст. від Р.Х.

Дмитро Пуховець — 2026-08-31

В історичній науці традиційною є точка зору, згідно з якою наприкінці 4 ст. від Р.Х. Римська імперія розділилася на два державні утворення. Проте обставини цього процесу потребують додаткового вивчення. Адже існування кількох імператорів і правлячих дворів у той час було не новацією, а скоріше усталеною практикою. Саме тому метою статті є дослідження ситуації в Римській імперії у 395-399 рр. крізь призму механізмів фактичної втрати державою своєї цілісності. У статті аналізуються три основні форми цього процесу: інституційна криза, політична криза, ідеологічне роз’єднання.

Розділення Римської імперії наприкінці 4 ст. варто оцінювати не як одномоментну подію, а як процес. Передача влади Феодосієм І своїм синам Аркадію та Гонорію у 395 р. сама по собі ще не означала автоматичного розподілу імперії. Проте вона стала відправною точкою цього процесу, спровокувавши інституційну кризу. Покійний імператор, який був джерелом легітимності для своїх політичних спадкоємців, не забезпечив стабільного трансферу владних повноважень навіть при наявності законних нащадків. Феодосій І не заявив чітко своєї волі щодо регентів юних синів, не формалізував їхнього становища та повноважень. Це створило можливість Стиліхону маніпулювати останньою волею імператора та претендувати на статус опікуна над обома синами Феодосія І.

Інституційна криза стала підґрунтям політичної кризи. Претензії Стиліхона на фактичне управління всією імперією були категорично відкинуті у Константинополі. Відносини між східною та західною частинами Римської імперії характеризувалися крайньою напругою протягом кількох років. Походи Стиліхона на Балкани проти Аларіха 395 р. та 397 р. варто оцінувати передусім у контексті його загальноімперських політичних амбіцій. На Сході імперії вони були сприйняті не як допомога, а як збройна агресія, що призвело до проголошення Стиліхона hostis publicus. У відповідь Схід імперії підтримав виступ африканського ватажка Гільдона проти Заходу й особисто Стиліхона у 397-398 рр.

Політична криза призвела до ідеологічного роз’єднання. Це яскраво ілюструє творчість придворного поета Стиліхона, його пропагандиста Клавдіана. Хоча в реальності боротьба йшла за владу та ресурси, вона не могла бути представлена публічно саме у такому вигляді. Поки Стиліхон розраховував на мирне визнання своєї влади на Сході, постійним мотивом творів Клавдіана була єдність обох частин імперії. Проте, коли ці надії розвіялися, поет перейшов до риторичних випадів проти фактичних правителів Сходу імперії – спочатку Руфіна, а потім Євтропія. Зрештою, пропагандист розпочав формування образу Сходу імперії як чужого, небезпечного «Іншого», який внаслідок моральної деградації втратив свою приналежність до римської цивілізації. Схід було протиставлено Заходу, який у цій ідеологічній рамці зберігав римські традиції та доблесть. Ця позиція була повноцінно сформована у творі «Проти Євтропія» 399 р. Можна констатувати, що розділення імперії сформувалося у головах людей, на рівні ідеї, перш ніж стати політичним фактом, хоча формально держава продовжувала вважатися цілісною.

Епос «Дігеніс Акріт» як джерело з історії ментальностей: асиметрична війна, політична автономія та гібридна ідентичність анатолійського порубіжжя

Сергій Саксонов — 2026-08-31

Стаття присвячена міждисциплінарному дослідженню епічної поеми «Дігеніс Акріт» як унікального джерела з історії ментальностей візантійсько-арабського порубіжжя 9-10 століть.

У сучасній історіографічній парадигмі відбувається остаточна відмова від сприйняття епосу як наївної фольклорної казки чи, навпаки, фактологічної хроніки. Автор доводить, що художня тканина поеми через призму «магічної ментальності» достовірно фіксує колективний світогляд, систему соціальних цінностей і мілітарні реалії прикордонного суспільства.

Дослідження здійснюється за трьома основними напрямами: аналіз військової стратегії, проблема політичної децентралізації та питання формування транскультурної ідентичності. У статті обґрунтовано, що описані у поемі бойові зіткнення ілюструють еволюцію візантійського військового мистецтва – перехід від генеральних битв до асиметричної стратегії виснаження. На практичному рівні фронтиру ця доктрина, зафіксована у трактаті «De Velitatione Bellica», реалізовувалася через партизанську тактику: виснажливе патрулювання, засідки та маневрені операції акрітів, чиєю головною мотивацією був захист власного домогосподарства (ойкосу), а не абстрактних імперських чи релігійних ідей.

Окрему увагу приділено кульмінаційній сцені зустрічі Дігеніса з імператором на Євфраті, яка розглядається як індикатор глибокої політичної децентралізації Візантії. Зухвала поведінка протагоніста та дарування йому імператорського хрисовула і титулу патрикія інтерпретуються як вимушений юридичний компроміс: слабкий імперський центр був змушений легітимізувати фактичну автономію провінційних магнатів в обмін на їхню номінальну лояльність і захист кордонів. Зрештою, аналіз змішаного походження протагоніста (сина арабського еміра та візантійської нобілянки) підтверджує сприйняття анатолійського фронтиру як інтенсивної «контактної зони».

Феномен Дігеніса («Двонародженого») долає жорсткі бінарні опозиції між християнами та мусульманами, ілюструючи простір, де військовий прагматизм, династичні інтереси та транскультурний осмос утворювали єдиний соціокультурний каркас.

Доведено, що епос є прямою проекцією правового та військового дисонансу між Константинополем і периферією.

Міські органи влади Південної України: формування, розвиток та впливи колонізаційної політики (1770-ті – середина 19 століття)

Ірина Савченко — 2026-08-31

Стаття присвячена комплексному дослідженню процесів становлення та еволюції імперської системи міського управління на Півдні України у період з 1770-х років до середини 19 ст. Авторка розглядає розбудову міської управлінської мережі як невід’ємний інструмент імперського освоєння новопридбаних територій, що відбувалася паралельно з ліквідацією автономії Запорізької Січі та початком інтенсивної колонізації регіону.

У статті продемонстровано обмеженість мережі міських самоврядних установ в Азовській і Новоросійській губерніях через новизну міст, та посилення в них влади державних органів управління. Окремим аспектом дослідження є запровадження «Установлення з управління губерніями» 1775 року, що заклало підвалини розгалуженого імперського міського управління у Катеринославському намісництві та Таврійській області у 1783-1784 роках.

Стаття доводить, що прагнення російського уряду розширити мережу міських установ визначило введення магістратів, ратуш, словесних і сирітських судів на початку 1780-х років навіть у містах, які не мали для того відповідних економічних умов. Авторкою підкреслено, що органи влади, введені за «Жалуваною грамотою містам» 1785 року на Півдні України, пріоритетним напрямом діяльності мали фінансово-господарське управління.

У статті наголошено на стабілізації адміністративної системи після утворення Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній у 1802-1803 роках. Доведено, що посилення державної централізації та поява профільних міністерств спричинили слабшання реального самоврядування: значна частина повноважень перейшла до спеціалізованих відомчих комітетів (будівельних, дорожніх тощо). Окрему увагу приділено системній «хворобі» виборності до органів самоврядування через гострий дефіцит торговельно-промислового населення. Також висвітлено фактори, що гальмували розвиток ініціативи містян: жорсткий контроль з боку місцевої адміністрації, суб’єктивне втручання губернаторів у благоустрій і поширення корупції.

Консульська мережа царської імперії у портах Нижнього Дунаю та Чорного моря (1836-1914): нотатки з архівів Міністерства закордонних справ у Бухаресті

Ionel Constantin Mitea — 2026-08-31

Дунай, гирла Дунаю та Чорне море були і залишаються географічними орієнтирами виняткового стратегічного значення, до яких протягом століть була прикута увага великих європейських і східних держав. Розташований на межі між Європою та Сходом, Дунайсько-Понтійський регіон був ареною гострого суперництва між Царською й Османською імперіями, у протистояння яких також втручалися інші великі держави (Британська імперія, Франція, Пруссія, Габсбурзька імперія), кожна з яких прагнула зміцнити власні позиції та реалізувати свої інтереси у цьому регіоні.

У досліджуваний період Царська імперія виступала як значущий актор як на європейському, так і на регіональному рівні, маючи значну присутність на Нижньому Дунаї та Чорному морі, де її інтереси перетиналися з інтересами Османської імперії та західних держав. Одним із основних інструментів політичного впливу Царської імперії в регіоні була консульська мережа, що діяла у портах Нижнього Дунаю та Чорного моря.

Упродовж досліджуваного періоду Царська імперія утримувала в портових містах Нижнього Дунаю та Чорного моря розгалужену консульську мережу, яка давала їй змогу здійснювати політичний вплив у регіоні. До цієї мережі входили 30 консульських службовців, які працювали у портах Галаца, Ізмаїла, Браїли, Тульчі, Суліні та Констанци. Найбільш представницькими консульськими установами як за динамікою кадрового складу, так і за координацією діяльності нижчих за рангом установ, були консульства у Галаці та Тульчі. Консульські представники, які працювали у Галаці після 1856 року, також виконували функції делегатів Царської імперії в Європейській дунайській комісії.

Студентки Одеських вищих жіночих медичних курсів: кількісний, етноконфесійний і соціальний склад (1910-1920 рр.)

Олена Уварова — 2026-08-31

У статті представлено результати дослідження контингенту слухачок Одеських вищих жіночих медичних курсів у 1910-1920 рр., а саме, відомості про його кількісний, етноконфесійний і соціальний склад, а також аналіз релігійних і матеріальних чинників, які впливали на доступ жінок до вищої медичної освіти в Одесі на початку 20 ст.

Джерельну базу роботи становлять документи фонду № 62 «Одеські вищі жіночі медичні курси» Державного архіву Одеської області, зокрема звіти Педагогічної ради, списки слухачок, документи про оплату навчання, прохання й особові справи курсисток.

Проаналізовано динаміку чисельності слухачок у перші роки функціонування курсів, а також в умовах Першої світової війни, революційних подій і суспільно-політичних трансформацій 1917-1920 рр. Встановлено поступове зменшення кількості прийнятих на навчання у 1910-1914 рр. та різке збільшення набору до 300 осіб у 1915 р. Водночас збереження значного контингенту слухачок у наступні роки свідчить про стійкий попит на жіночу медичну освіту навіть за умов масштабних суспільних потрясінь. З’ясовано етноконфесійний склад курсисток, особливу увагу приділено доступу до навчання жінок юдейського віросповідання та впливу встановленої державою процентної норм, що обмежувала їхній вступ на курси. Виявлено соціальне походження слухачок, серед яких були представниці різних станів і соціальних груп – дворянства, міщан, духовенства, селянства, почесних громадян, а також доньки представників різних професійних груп. Така різноманітність свідчить про поступове розширення соціальної бази жіночої медичної освіти.

Архівні документи засвідчують матеріальні труднощі, які супроводжували навчання багатьох курсисток. Прохання про звільнення від оплати та надання матеріальної допомоги доповнюють статистичні відомості конкретними життєвими історіями, демонструючи прагнення жінок здобути професію попри фінансові, сімейні та соціальні перешкоди.

Зроблено висновок, що Одеські вищі жіночі медичні курси були не лише освітньою інституцією, яка відкривала сотням жінок можливість здобути професійну медичну освіту та реалізувати себе у лікарській професії, а й важливим проявом модернізаційних процесів початку 20 ст. Водночас доступ до освіти та можливість її завершення залишалися залежними від конфесійних, соціальних і матеріальних обмежень.